Яким буде фінал конфлікту з Росією? У глобальному контексті існують лише два можливі сценарії.
Два з половиною роки повномасштабної війни між Росією та Україною стали достатнім відрізком часу, щоб навіть найбільш оптимістично налаштовані зрозуміли: більшість країн світу та їхні лідери схиляються до пошуку мирного компромісу з Росією, а не до її покарання за агресію проти України. У сучасній міжнародній політиці позиції яструбів, які закликають до використання сили для досягнення миру, втрачають популярність. Натомість ідеї мирних переговорів та дипломатії активно обговорюються на багатьох континентах і в різних країнах.
Коли почалося масштабне вторгнення Росії, знадобився певний період, щоб усвідомити реальну реакцію міжнародної спільноти на цю подію. Перші емоційні заяви політиків, що виникли під впливом жахіттів найбільшої війни XXI століття, не можуть вважатися надійним показником. З часом, коли емоції трохи вщухли, на світовій арені сформувалися два основні підходи до вирішення конфлікту між Росією та Україною.
Перший підхід можна умовно охарактеризувати як яструбиний. Він передбачає досягнення миру шляхом сили — завдання агресорові військової поразки та притягнення Москви до відповідальності. У рамках цього підходу підтримується надання Україні всіх необхідних видів озброєння та зняття усіх обмежень на удари по території Росії. Прихильники цієї стратегії усвідомлюють важливість поразки агресора, оскільки вважають, що це є найнадійнішою гарантією стабільного і тривалого миру в Європі та світі. Вони також переконані, що покарання Росії повинно стати наочним уроком для інших авторитарних режимів, які можуть спробувати змінити кордони та розширити свої сфери впливу.
Інша стратегія полягає в завершенні конфлікту шляхом укладення угоди з агресором. Прихильники миру прагнуть якомога швидшого закінчення війни. Однак питання покарання агресора для них або взагалі не стоїть, оскільки вони не вважають Росію країною-агресором, або ж це питання є другорядним і не принциповим. Їхня позиція передбачає не притягнення Кремля до відповідальності, а досягнення компромісу з ним. На жаль, цей компроміс, як правило, планують реалізувати за рахунок України.
Прихильники мирного вирішення конфліктів вважають, що для завершення війни необхідно фактично визнати за агресором контроль над більшістю чи всіма захопленими територіями. Вони також допускають можливість компромісів в українській зовнішній політиці, наприклад, обмеження прав України на вступ до військово-політичних альянсів, володіння певними типами озброєнь або розміщення іноземних військ на своїй землі. Невиконання зобов'язань щодо надання Україні сучасних озброєнь у достатній кількості, а також обмеження фінансової допомоги може розглядатися як непрямий тиск на Київ для швидшого початку переговорів з Росією. Однак питання справедливості такого миру, його тривалості, а також надійних гарантій безпеки для України залишаються поза увагою миротворців.
Нещодавно ми стали свідками помітного зсуву в дискурсі, що стосується війни між Росією та Україною. Протягом першого року після початку російського вторгнення багато західних політиків активно говорили про необхідність покарання агресора, але сьогодні ці висловлювання суттєво знизилися. 14 листопада 2022 року Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію "Забезпечення засобів правового захисту та репарацій у зв'язку з агресією проти України", яку ініціювала Україна за підтримки більш ніж півсотні країн. Це рішення підтримали 94 держави, 13 висловилися проти, а 74 утрималися. Проте з того часу питання про виплату репарацій Росією за агресію на міжнародній арені майже не порушується.
Українці з надмірним ентузіазмом сприйняли новину про те, що 17 березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт президента Росії Владіміра Путіна. Вважалося, що такий крок свідчить про невідворотність покарання керівної еліти держави-агресора. Однак із часом виявилося, що ордер зовсім не гарантує арешту російського диктатора. На початку вересня цього року Путін показово здійснив візит до Монголії, яка є учасницею Міжнародного кримінального суду й ратифікувала Римський статут. Згідно з міжнародними зобов'язаннями, російського диктатора мали б заарештувати після прибуття на територію цієї азійської держави. Однак натомість він упевнено пройшовся почесною килимовою доріжкою й провів переговори з місцевим урядом. Це стало новим серйозним ударом по міжнародному праву й поставило під сумнів можливість притягнення російського керівництва до відповідальності за розв'язану ним війну.
З погляду національних інтересів України, ідеальним виглядає шлях примусу Росії до миру з допомогою сили. Проблема в тому, що прихильники яструбиної позиції щодо Москви нині в меншості. Держави, які справді усвідомлюють важливість притягнення РФ до відповідальності за війну -- відносно рідкісне явище на геополітичній шаховій дошці. Лише ті країни, які раніше мали негативний історичний досвід взаємодії з Москвою, виступають за покарання агресора й упевнені, що поразка Росії -- найкращий шлях гарантувати як безпеку України, так і власну. Йдеться про європейських сусідів РФ і тих, хто раніше входив до російської сфери впливу. Але й тут є винятки як серед країн (Угорщина, Словаччина, Грузія), так і серед деяких політичних сил, котрі налаштовані на економічну й не тільки співпрацю з державою-агресором.
Щодо Західної Європи, то відносний консенсус у яструбиному ставленні до Росії є хіба що серед політичних еліт Великої Британії. Лондон -- важливий гравець на міжнародній арені. Але сучасна Британія -- не настільки потужна у військовому та економічному плані країна, якою була в добу імперії. Тому в ухваленні рішень змушена оглядатися на своїх союзників, насамперед на Вашингтон. До певної міри яструбиної позиції дотримуються держави Скандинавії. Решта ж країн Західної Європи не має такої однозначності в цьому питанні, й там переважає голубина позиція замирення з агресором із різними варіаціями.
У колах американських політичних еліт можна спостерігати два основні підходи. З одного боку, існують прихильники яструбиної стратегії щодо Росії, які представники як Республіканської, так і Демократичної партій. Проте домінуючою позицією в США залишається голубиний підхід, що часто маскується під запевненнями про "підтримку стільки, скільки потрібно" та "Росія не має перемогти". В реальному житті політика нинішньої адміністрації Білого дому не стосується покарання або поразки Росії, а скоріше зводиться до обережного стримування. Нерішучість США відображається на всій умовній Західній коаліції. Однак Вашингтон не може дозволити собі безпосередньо тиснути на Київ, змушуючи його до переговорів з Путіним. Так само не можна визнати, що російська агресія призвела до окупації частини України без суттєвих наслідків для Москви.
Якщо умовний об'єднаний Захід прагне зберегти певний імідж і відкрито не висловлює своєї підтримки ідеї стримування Кремля, то країни на кшталт Китаю, Індії, Бразилії та практично весь Глобальний Південь не приховують свого бажання якомога швидше укласти мирну угоду без жодних наслідків для Росії. Вони навіть не можуть чітко назвати агресора агресором, плутаючи терміни і підмінюючи слово "війна" на різноманітні евфемізми. Для цієї великої групи держав прийнятною є ціна миру, що може включати поступки українськими територіями або відмову від вступу до НАТО.
У позиції, що закликає до умиротворення агресора, існує певна внутрішня суперечність. Найшвидший і найефективніший спосіб припинення конфлікту полягає у військовій поразці Путіна. Якби в лютому 2022 року світова спільнота зайняла більш жорстку позицію щодо Росії, можливо, війну вже вдалося б зупинити. Проте прихильники мирного вирішення конфлікту вважають, що до миру слід йти повільніше, через взаємне виснаження ворогуючих сторін. Вони також пропонують спроби задовольнити апетити Росії, поступившись їй українськими територіями або ж нейтралітетом. З іншого боку, західні миротворці сумніваються у можливості Москви розпочати агресію проти інших країн НАТО і попереджають про загрозу ядерної війни, якщо Росію надто сильно спровокувати.
Однак існує ще один можливий варіант для завершення війни, який би заспокоїв тих, хто боїться миру через силу: введення глобального торгово-економічного ембарго проти Російської Федерації. Подібні дії вже мали місце в серпні 1990 року, коли Ірак напав на Кувейт. Тоді було запроваджено масштабні санкції, включаючи заборону на експорт нафти, що призвело до катастрофічних наслідків для іракської економіки. Протягом року ВВП на душу населення скоротився в 2,5 рази, а сама економіка країни фактично зазнала руйнування через жорсткі обмеження. Якби ООН вирішила вжити подібних заходів щодо Росії в лютому 2022 року, це могло б суттєво ускладнити Путіну можливості ведення війни. Він був би змушений сісти за стіл переговорів, але з дуже невигідної для нього позиції. Проте, на сьогоднішній день у світі відсутня політична воля для такого кроку. Більше того, немає навіть загального консенсусу щодо того, що Росія є агресором і окупантом, а деякі країни навіть підтримують Москву.
