ІІ Ватиканський Собор: роль Української Церкви. Зібрання єпископів - Vatican News
У попередньому епізоді ми підсумували наш цикл передач, присвячений історії Другого Ватиканського Собору, який ми детально аналізували протягом більше ніж півтора року, починаючи з березня 2023 року. Проте такі дослідження не можуть вважатися вичерпними, якщо ми не врахуємо участь представників Української Греко-Католицької Церкви – єпископів, священників та мирян. Отже, в цій та наступних передачах ми прагнемо детальніше висвітлити цю важливу тему для нашої аудиторії.
Поглиблення знань про участь представників різних Церков та країн у ІІ Ватиканському Соборі можна досягти шляхом вивчення та повторного читання його матеріалів, що зберігаються в архівах та опубліковані в різних мовних виданнях, зокрема українською – як у вигляді перекладів, так і авторських робіт. У нашому дослідженні ми спиратимемося на книгу єпископа УГКЦ Андрія Сапеляка, який, виконуючи обов'язки єпископа для українців в Аргентині, брав активну участь у всіх сесіях Собору та був свідком цих історичних подій. Це видання вийшло друком у 1967 році в Буенос-Айресі, столиці Аргентини. Книга вирізняється своїм унікальним стилістичним та мовним оформленням, тому в нашій роботі ми адаптуємо текст до сучасних норм українського правопису. Основною метою даного дослідження не є повторення вже відомих фактів про перебіг ІІ Ватиканського Собору, а акцентування уваги на моментах, де помітна участь представників Української Греко-Католицької Церкви.
Розглянемо, як виглядала ситуація в Українській Греко-Католицькій Церкві під час проголошення і проведення ІІ Ватиканського Собору. На той час, територія України була під радянською окупацією, і в 1946 році, за наказом Сталіна, УГКЦ була ліквідована та змушена перейти в підпілля. Багато вірян, священиків, єпископів, зокрема Митрополит Йосиф Сліпий, були депортовані до Сибіру без можливості повернутися додому і виконувати свої пастирські обов'язки. У той же час, за межами України, в так званому "вільному світі", почали формуватися церковні громади в різних країнах на всіх континентах. Ці громади об'єднувалися в церковні структури і очолювалися українськими єпископами. На першу сесію ІІ Ватиканського Собору до Риму прибуло 15 єпископів УГКЦ, а також участь у заходах взяв Протоархимандрит Василіанського Чину. Таким чином, загальна чисельність представників Української Церкви на першій сесії собору в 1962 році становила шістнадцять осіб.
На той час українські єпископи не мали спільної структури у вигляді Синоду єпископів УГКЦ, оскільки така організація виникла лише пізніше. Протягом кількох років єпископи Української Церкви були об'єднані в Конференцію українських єпископів, що була створена за прикладом аналогічних організацій у різних країнах та мовних групах. Ця конференція мала свій статут, але зустрічі проходили нерегулярно через великі фізичні відстані. На з'їзді, що відбувся в Канаді незадовго до початку Собору, було переобрано канадського Митрополита для українців Максима Германюка на посаду голови конференції. Він займав цю посаду до прибуття до Риму Архиєпископа Львівського та Митрополита Галицького Йосифа Сліпого, який, будучи первоієрархом Української Церкви, природно взяв на себе цю роль.
Під час другої соборової сесії участь брав вже також і Блаженніший Йосиф Сліпий, який долучився до решти українських єпископів разом із новопризначеним єпископом-помічником для греко-католиків Югославії, владикою Йоакимом Сеґеді.
Протягом усіх сесій собору, щотижня у четвер після обіду, єпископи, які входили до Конференції українських єпископів, збиралися для обговорення питань, що стосуються Української Церкви. Основною темою цих зустрічей були літургійні аспекти та виклики. Рішення ухвалювалися більшістю голосів.
Слід зауважити, що до ІІ Ватиканського Собору Конференція українських єпископів була радше номінальною установою. Її зібрання були проведенні лише тричі і кожного разу вони відбувалися в неповному складі. Причиною цього було розсіяння українців та їхніх душпастирів по усій планеті. Тому українські єпископи, що були номіновані в попередні роки, не були знайомі поміж собою. ІІ Ватиканський Собор став доброю нагодою для знайомства, налагодження співпраці та об'єднання єпископів Української Церкви з різних країн. Зрештою навіть виклики перед українськими громадами відрізнялися в різних країнах світу - серед діаспори українців країн північної та південної Америки вони були відмінними від нещодавніх міграцій українського народу до Європи та Австралії. Тож подібно до всіх соборових отців, зібраних в Римі з усього світу, також і єпископи УГКЦ в перші дні першої соборової сесії мали нагоду для взаємного знайомства поміж собою.
Об'єднуючим елементом для всіх українських єпископів у період між сесіями і в подальшому стане Митрополит Йосиф Сліпий, лідер Української Церкви. Він виступатиме як основа єдності всієї Української Церкви, представляючи материнську Церкву в Україні, яка перетвориться на своєрідний магніт для всіх українських спільнот, що розкидані по всьому вільному світу.
Щотижневі збори українських єпископів під час першої сесії Собору дали можливість усвідомити спільну проблему, що стосується всіх українських пастирів. У вирішенні цієї проблеми вони продемонстрували максимально можливу солідарність і співпрацю. Мова йде про необхідність донести до отців ІІ Ватиканського Собору, а також до широкої аудиторії, інформацію про трагічний стан Української Церкви на рідній землі, зокрема про відсутність її лідера на цьому Соборі. Цей аспект було включено до спільного Пастирського послання, яке було ухвалене наприкінці першої сесії. Така єдність та одностайність всіх єпископів Української Церкви у вільному світі сприяли зміцненню подальшої єдності, що стало важливим фундаментом для спільних дій після прибуття до Риму Митрополита Йосифа Сліпого.
Серед усіх українських єпископів, які брали участь у ІІ Ватиканському Соборі, єпископ Василь Гопко був єдиним, хто не зміг бути присутнім через хворобу, залишившись у тодішній Чехословаччині. Проте він надіслав листа до своїх колег-єпископів, в якому висловив свою підтримку та підтвердив свою приналежність до їхнього єпископського зібрання, а також солідарність у всіх прийнятих рішеннях.
До Конференції українських єпископів не входили єпископи для українських переселенців із Закарпаття в США (Русинська греко-католицька Церква) Микола Елько та Степан Коцішко, однак вони брали участь в деяких надзвичайних зібраннях та завжди ставали поруч у процесійних походах разом із іншими українськими єпископами під час соборових засідань. У день завершення Собору на прощальний обід, організований за бажанням кардинала Йосифа Сліпого, були запрошені також інші двоє єпископів: Міклош Дудаш, єпископ для греко-католиків в Угорщині та Чеслав Сіпович, Апостольський візитатор для білоруських греко-католиків в еміграції. Саме в дусі соборових постанов відчувалася потреба у більшій обрядовій єдності в рамках давньої Київської митрополії. І вибудовувати таку єдність було в намірах очільника українських греко-католиків Блаженнішого Йосифа Сліпого.
Наступного разу ми перейдемо до розгляду першої соборової сесії та участі у ній представників Української Церкви.
Джерела:
Андрій Сапеляк. Українська Церква на Другому Ватиканському Соборі. Рим - Буенос-Айрес: видавництво Салезіян, 1967. стор. 115-117.
